Авторка: Олеся Бойко
Холодний осінній день, 2 жовтня. На годиннику — полудень. Надворі пронизливий вітер, але в приміщенні Територіального центру соціального обслуговування Шевченківського району Києва панує зовсім інша атмосфера. Тут пахне чаєм, печивом і триває жвава розмова.
За кількома столами збираються 25 жінок літнього віку, утім, вони надають перевагу фразі «елегантний вік». Сьогодні — одне з численних чаювань, котрі організовує благодійний фонд Starenki у різних містах країни. Зустріч присвячена Міжнародному дню людей похилого віку, що припадає на 1 жовтня (фонд віддає перевагу назві Міжнародний день людей старшого віку).
Організаторки чаювання: Аліна Дяченко, програмна менеджерка фонду Starenki, Дарія Тітарова, координаторка з питань звітування та партнерств, та Вероніка Бурмінова, фахівчиня з роботи з молоддю. Вони зустрічають гостей, допомагають розсадити, роздають стаканчики з чаєм, перевіряють, чи всім вистачило ласощів.
«Хвилиночку уваги, будь ласка. Ми з благодійного фонду Starenki. Ми дуже раді, що ви сьогодні тут», — говорить Аліна, і зал поступово затихає.
Вона додає: «Ми приїхали не просто на зустріч. Ми хочемо сьогодні говорити про старший вік і про вас. Бо саме ви створили цю країну, у якій ми живемо».
Аліна Дяченко пояснює, що зустріч приурочена до Всесвітнього дня людей похилого віку, однак цей термін у фонді хочуть назвати по-іншому: «Ми хочемо, щоб це була не дата смутку, а день дзвінків. Щоб цього дня діти дзвонили своїм батькам, бабусям, дідусям, вітали їх. Щоб це не був привід сумувати через “похилий” вік».
Вона усміхається й запитує: «А вам хтось дзвонив учора, вітав, питав, як ви?»
Кілька людей кивають, хтось каже, що дзвонили друзі, хтось — що не всі пам’ятали, але їх це не ображає.
Аліна розповідає, що весь жовтень у межах ініціативи Starenki присвячено старшому віку: «Ми запускаємо флешмоб у соцмережах — будемо просити українців писати про своїх старших людей: спогади, історії, думки, ким вони хочуть бути у старшому віці. Хештеги — #голоси_літніх і #жовтень_історій. Ми збиратимемо всі ці історії, публікуватимемо їх, щоб показати: старші люди — це не минуле, а теперішнє нашої країни». Вона додає: «Ми хочемо змінювати сприйняття віку. Щоб не казали “ви своє вже зробили”, а, що “ви робите й далі”. Бо все, чим ми користуємося — це те, що створили ви: будинки, вулиці, школи, музеї. Ви збудували країну, в якій ми живемо».
Вона додає: «Ми хочемо, щоб слово “похилий” пішло з офіційних документів. Щоб казали — “поважний”, “елегантний”, “срібний” вік, як вам ближче. Бо це про вас. Як кажуть, нічого для вас — без вас».
Дівчата з фонду запитують гостей про їхні улюблені місця у Києві. Спершу в залі тихо, потім кімната оживає. Хтось каже: «Я з Харкова», інша додає: «З Полтавщини». Аліна з усмішкою каже, що сама з Броварів. Вероніка з Кременчука, і працює в Києві пів року.
Розпочинається розмова про райони столиці.
— Мій — Солом’янський, — каже жінка. — Так, багато обстрілів, але я потроху його знову почала любити. Там є чудовий парк із тренажерами, зелені газони, спортсмени. І туалет, це важливо! — додає хтось, зала вибухає сміхом.
Пані Людмила продовжує: «Я з Татарки. Там дуже старовинно. Колись жили археологи, навіть Хвойка. Район зелений, вулиці зберегли написи, є парк — колишня дача Хрущова. Там ходять усі, і діти, і старші».
Олена розповідає про Святопокровський монастир: «Там кожного 30-го числа дають освячену кашу. Молитва читається, роздають хліб, чай і салатик із бурячків. Це заповіт матушки Олімпії — щоб усі, хто прийде, поїли. Люди набирають у судочки для хворих, бо вона має велику силу».
Слово бере Людмила Авраамівна з Донецька. Вона говорить чітко і впевнено: «У 2015-му, коли я переїхала, нас у цьому центрі зареєстрували як переселенців. З того часу я звідси не виходжу. Тут і концерти, і навчання, і чудові люди. Ще є музичний гурток, жінка веде, їй понад вісімдесят, а пам’ять у неї, як у двадцяти. Вона пам’ятає всіх артистів, і жінок їхніх, і коханок — усіх! І все розповідає так цікаво, що я не можу не прийти».
«Я жила в Донецьку, працювала на виробництві, займалася креативом. Часто їздила у відрядження до Києва, але справжній Київ я відкрила тільки після переїзду. Син мене перевіз сюди після війни. Він каже: “Мамо, ти ж Київ знала все життя”, а я йому: “Тепер хочу дізнатися його наново”», — каже вона. «Мене тут усе тішить. Контрактова площа тепер зовсім інша — розмальована, доглянута, з лавочками. Я живу поруч і люблю виходити просто подихати повітрям. Київ я полюбила як друге місто життя».
Вона наголошує, що вдома сидіти — не її: «Я ще не зовсім старенька, бо я на фітнес ходжу! Якщо пропускаю — кістки крутить, одразу треба йти. Вправи дуже допомагають. А ще я люблю концерти. У бібліотеці Ярослава Мудрого якось їх проводили, я з тиждень відходила! І хлопчик грав на баяні — я дивлюсь і думаю, у нього що, кісточок нема? Так він грав!»
Потім про своє життя розповідає пані Лариса з Сум: «Я виросла біля кордону з Росією, у нас пів вулиці було Україна, а через дорогу — Тьоткіно. Тепер там нема нічого. Двоє старих залишилися, по 88 років. Казали: “Як я поїду? В мене ж он гуска на яйцях сидить”. І от тепер — нема ні будинків, ні села».
Після короткої паузи вона продовжує: «Але Суми я пам’ятаю чудово. Стоїть на річці. У нас є художній музей ім. Никанора Онацького — які там картини! Лише 6% експозиції показують, бо все інше не вміщається. Я ходила туди часто. І ще театр Щепкіна. А коли сюди, до Києва, переїхала — я пів міста обійшла пішки, поки все вивчила. Я навчалася у Драгоманова, ще коли він був Горького. І тепер я все тут знаю — і Контрактова, і Поштова, і Франка, і лівий берег. Дякую Богу, що є ви і цей центр. Тут можна прийти й отримати духовний потенціал, якого іноді бракує».
Ніна Василівна з Черкас розповідає: «Я працювала на Азоті як технологиня-програмістка, навчала інженерів. А тепер ходжу сюди на курси — англійська, смартфон, комп’ютер. Бо все ж зараз на латиниці на телефоні, треба вчитись. Хоча я й у школі вчила, і в інституті, і на курсах. Але забувається. А тут — атмосфера, спілкування. Якщо людина спілкується, вона запам’ятовує».
Аліна слухає ці розповіді і каже: «Ви руйнуєте стереотипи. Люди часто думають: старші — це ті, хто нічого не хоче. А ви танцюєте, вчитеся, ходите на йогу, викладаєте, виступаєте. Нас це надихає».
«Так, — погоджуються з нею. — Це велике досягнення людства за останні 20–30 років: люди стали жити довше, зберігаючи здоров’я і ясний розум. Ми як цивілізація розвиваємося. Хоча, на жаль, дехто тягне назад у середньовіччя. Але наша з вами задача — рухатися вперед, вірити в краще, у перемогу. І хочеться, щоб усі ми були в цій перемозі».
Вероніка додає: «Коли я дивлюсь, як ви приходите на чаювання на каблучках, з нафарбованими губами, я думаю: мені 25, а я так не роблю. Ви — мій приклад. Ваші усмішки, ваші пісні — вони наповнюють день теплом. Ідеш потім у метро, бачиш молодь, яка кудись біжить, а згадуєш вас і вирівнюєшся, посміхаєшся».
Розмова продовжується, жінки з гордістю розповідають про те, як проводять вільний час.
«Ми виступали на фестивалі! — каже Вікторія. — І знаєте, там було про участь до тридцяти років, а нам — від шістдесяти до вісімдесяти шести. І все одно ми взяли перше місце. У номінації “Класичний танець” — перший ступінь, і в “Народному танці” — теж перше!»
І додає з усмішкою: «Кажуть: не підходите за віком. А ми кажемо — як це не підходимо? Ми ж хочемо! І танцюємо краще за молодих. Наш середній вік — 67!»
«Ми б і далі виступали, — зітхає завідувачка територіального центру Олена Миколаївна, — але участь коштує грошей. По 300 гривень з людини. А ми б танцювали й співали з задоволенням. Ми й костюми вже маємо. Так що, якщо раптом десь треба — ми готові!»
Наприкінці зустрічі вмикають пісні Назарія Яремчука, а згодом колектив із 4 пані і сам виконує 3 пісні, одна із них навіть весільна.
Працівниця центру соціального обслуговування Олена Миколаївна розповідає: «Розумієте, цей центр як наш університет третього віку. Тут кожен день щось відбувається. У понеділок — танці, потім “Золоті ручки”, кулінарія, у вівторок — хор, у середу — екскурсії, у четвер — гімнастика. Двадцять три програми і десять клубів. Приходьте, розвивайтеся, як хочете».
«А ще до нас прийшов справжній художник, — додає вона. — Чоловік, який буде викладати живопис!». Зала захоплюється, лунають жарти про те, які картини будуть малювати. Стіни кімнати завішаними ними, але це картини по номерах, жінки радіють, що тепер зможуть вчитися малювати з нуля.
Аліна підсумовує: «Ви не старенькі. Ви — живі, активні, яскраві. Ви надихаєте. І нам дуже хочеться, щоб ви про це знали».
Пані Вікторія, котра виступає в танцювальній команді і співала наприкінці зустрічі, підхоплює: «Вік — це цифра в паспорті. А в душі може бути скільки завгодно. Треба просто жити й насолоджуватись кожною хвилиною. Не втрачати жодної миті».
Зала підтримує: «Так, треба жити. Бо багато людей не дожили. А що не свято — життя саме є святом».
Вероніка завершує: «Дуже раді вас бачити, чути, обіймати. Ви — приклад для нас. Ви розвіюєте міф про те, що старші люди нічого не хочуть. Ви показуєте, як треба любити життя».
Після чаювання в коридорі ще чути розмови. Хтось домовляється про наступну зустріч одного з клубів, хтось про малювання, хтось дякує за чай, хтось запитує про те, як долучитися до акції #жовтень_історій «Нічого для вас — без вас, — повторює Аліна. — Ви створюєте новий образ старшого віку — поважного і елегантного, живого. Тому і ці історії мають бути насамперед про вас».