Посилання на публікацію: https://www.facebook.com/share/p/19smkf1rTF/
Для мого ближчого кола нема новини в тому, що я опікуюся літніми людьми, з моїми батьками, котрим майже 90 років, це і досвід щоденного співжиття.
Коли на початку квітня мама впала і зламала кульшовий суглоб стегна, в нас почався процес щільнішого спілкування з лікарським + середовищем, фактично ми наново вчилися стояти і ходити.
От я написала “ми”. За звичкою. Хоча, безумовно, вчилася мама, я лише усіляко допомогала, була поряд і вкладалася, але без її характера, наполегливості, стійкості та гідності, я б на мало що спромоглася.
Втім, знаєте, на що я звернула увагу? Наскільки нецікаві соціуму літні люди. В них ніхто не хоче вкладатися, вони як забуті книжки на полиці, котрі не хочеться ані читати, ані перечитувати. Бо ніби це просто порожні футляри для книжок: ні про що.
Ніби вони всі абсолютно однакові. Без характерів, прагнень, без майбутнього, і мають задовільнятися тим, що для них хоча б щось роблять. Про який індивідуальний підхід можна говорити?
Але це різні люди: добрі і погані, з почуттям гумору і без, з амбіціями і прагненням змагатися і перемагати або ж ні. З інтересами, звичками до читання,спорту, політики. Вони не сидять весь час у каструлі з борщем, перед телевізором, не перетворються на старі нитки в клубку невиразного кольору.
В них різне минуле і різне теперішнє мало б бути, якби ми як діти, ми як суспільство, ми як політики (і люди, і програмні підходи) розуміли це і були уважнішими. І ніхто не каже, що це просто! З людьми завжди складно.
Моя мама-прекрасна викладачка, як зазначалося в дипломі, іноземних мов, завдяки її роботі багато її учениць та учнів після звичайної київської школи мали чудовий рівень мови, котрий вони потім розвивали, використовували, робили професією. Вона досі може розв’язувати англомовні кросворди, любить читати англійську драматургійну класику. Якби не суттєва втрата слуху, вона б працювала в школі довше і зараз могла б дозволити собі більше.
Я досі пам’ятаю, як вона аргументувала те, що полишає викладати: я не можу дозволити собі не чути вимову тієї мови, котрої я їх вчу, не можу їх підводити.
Вона дуже вперта людина, щодня робить зарядку, на ноги мама встала, але загальний стан здоров’я не дозволяє їй вільно почуватися на вулиці, але вона рухається за допомогою ролятора і любить бути самостійною. А вона цієї штуки соромилася: на мене усі вітріщатимуться. Втім, зрозуміла, що люди спокійно до цього ставляться, а діти й поготів із захватом!
Вона зве трампа рудим мудаком, жінку, яка на неї щоразу витріщається, може нецензурно прикласти, записує у стовпчик втрати російської армії, і засмучується, коли їх вбили малувато.
Замовляє щотижня свій газетний набір. Має любимчиків серед телеведучих. І просить мене час від часу показати ‘свіжого красунчика” з телесеріалів.
Вона буває нестерпною, була і залишається дуже тривожною людиною, але вона любить жити це життя, хоча хотіла б більше здоров’я і менше зморшок.
Я б могла дуже довго розповідати про неї, але для мами важлива приватність та гідність. Тому я самоцензуруюся. В лікарнях вона плакала лише раз, не від болю, а від втрати суб’єктності та наступу на гідність.
Знайомьтеся зі своїми літніми людьми ближче, вони можуть вас здивувати.