Посилання на публікацію: https://www.facebook.com/share/p/1NZyQ9h9TX/
вже тиждень відкладаю поїдання цієї цукерки, бо щоразу, коли дивлюся на неї, всередині розливається тепло від приємного спогаду.
діло було одного похмурого ранку, я пливла з базару, завантажена по вінця продуктовим крамом, аж в одному з дворів зауважила бабусю, яка тупцяла мені назустріч. коли ми перетнулися, я усміхнулася їй, вона з цікавістю глянула і ледь чутно спитала: “дитинко, а може ти знаєш, которе время?” я закинула ще одну з торб на багатостраждальне плече, дістала з куртки телефон і назвала час. а подумки дивувалася, скільки то вже років минуло, відколи отак на вулиці хтось питав у мене котра година.
бабуся подякувала, вийняла з кишені руку і простягнула мені. там була цукерка. першим поривом було відмовитися. навпаки хотілося спитати, чи може їй ще щось потрібно. але потім я ніби перенеслася в далеке минуле, в ті часи, коли ми з моєю бабцею ходили по її сусідках в селі, а вони частували мене цукерками. в мить подумалося, що це ж більше, ніж жест пригощання смаколиком, це про зв’язок, про спосіб показати “я є, я теж можу щось зробити для тебе”.
цукерка лягла в мою долоню як промінчик тепла, за який я подякувала і принесла додому. а тепер дивлюся на неї і згадую ту милу стареньку.