Посилання на публікацію: https://www.facebook.com/share/p/1F9SGrjL9K/
Це моє оповідання, яке я колись присвятила своєму любому татові.
***
Тато завжди щось знаходив. Красиву брошку, значок, документи, маленьку щіточку для волосся у вишуканому футлярі, одну золоту сережку – їх у нас було кілька, розпарованих, в прозорому пакетику, на шафі, у коробці з машинкою для гоління волосся, у тій самій, де лежало фото дивного чоловіка. Чоловік був у двубортному костюмі і капелюсі, і посмішка у нього була нетутешня – тут так не посміхалися, і не стояли так невимушено, позуючи для фото. “Чікаго, 1961 рік” – так було написано на звороті. Я часто ставала однією ногою на бильце ліжка і діставала з кутка шафи ту коробку з фото і знахідками. Коли нікого не було вдома. Тільки одного разу я наважилася запитати маму – хто той чоловік. Вона сказала, що то мій дідусь – татів батько, і щоб я не лазила, де не слід і нікому про те фото не казала. І про дідуся також. Потому картка зникла з коробки назавжди.
Так от же ж. Тато найчастіше знаходив гроші. Рублі. Мені це навіть не видавалося чимось дивним чи містичним, я звикла, що в нього так то виходило само по собі. Якось ми гуляли містом, і раптом побачили прямо під ногами купюру. Двадцять пять рублів. Двадцять п’ять! Такі фіолетові, рівненькі. На п’ятнадцять ми одразу купили мені німецьку ляльку. В довгому жовтому платті, із сіточкою на волоссі. Тато сказав: “Давай назвемо її Інга”. Інга – це було з тих самих закапелочків моєї уяви, де жив і дідусь із Чікаго. Ляльок тоді називали Катями, переважно. Саме так звали й мою маму. Звідки взялася Інга? Я погодилася, хоча лялька назавжди лишилася для мене відмежованою якоюсь “інакшістю” і затамованим неприйняттям, що межує із захопленням.
А за десять рублів, що залишилися, ми купили рибу. Рибку… Скляну. Вона була як ціла моя дитяча долоня. Кругла і жовтогаряча, наче льодяник, як сонце, як бурштин. Холодне скло, що швидко ставало теплим у руці. І хвіст. Величезна хвиля, кольору розігрітого на пательні цукру, темно-червоного до коричневого, кривавого. Ребристий, крихкий, хрумкий. Він був схожий на цукерку, на кров, на таємницю, на щось, чого не має бути видно очам, на любов. У риби були маленькі лапки-плавники. Ними вона стояла. Мені хотілось з нею спати, носити в садок, в кишенях. Та при всій красі і нетутешності вона мала одну рису, з невідомою мені тоді назвою – нефункціональність. Її поставили у сервант і закрили скляними дверцятами. Через якийсь час вона перестала мене вабити, а потім я й зовсім забула про неї. Вона просто десь поділася з часом. Я не пам’ятаю. Можливо, я мусила покласти її під подушку і на ранок дістати кольорові скельця. І плакати. Або впустити її на паркет. Або загубити у траві. Тоді б я пам’ятала цю втрату. А наразі я пам’ятаю лише про тата. Про ті рублі під нашими ногами на дорозі, про його радість і моє не-здивування, його великі теплі долоні, його “доню, а давай купимо рибку!”, у якої було сонячне тільце, виразна нефункціональність і великий кривавий хвіст, що однак ніколи не стане в моїй пам’яті більшим за татове серце.