Посилання на публікацію: https://www.facebook.com/share/p/1CtPsMmr13/
У дитинстві кожне моє літо проходило в Криму. Липень і серпень щороку. Справа в тому, що там жили мої бабуся та дідусь. У Сімферополі. В приватному секторі, у будинку, який самі збудували. У мене там була купа друзів та подруг, “перше кохання”. Мені й зараз інколи сниться ця вулиця, де в іграх та спілкуванні проходили дні і тижні, поки аж наприкінці літа, з пальцями, чорними від молодих горіхів, батьки забирали мене з братом додому, в Бровари.
Бабуся була найдобріша в світі людина. Дуже тепла, щедра, весела. Ми, її онуки, дуже любили свою бабусю. Подвір’я довкола будинку було зелене-презелене, у мене була улюблена черешня, на якій мені довіряли збирати врожай, сидячи на дереві, найсмачніша “ананасна” абрикоска, кизил, вишні, і горіхи, найпідступніший смаколик серпня )))
Дідусь був столяром, і випилював свої вироби (двері, стільці, табуретки і ще купу всього) на пару з сусідом. Біля їхньої робочої майстерні завжди було багато “опилок” та пахло свіжо порізаною деревиною. А скільки скалок було витягнуто з наших пальців, бо обрізки дощечок дуже добре надавались для ігор )))
Теплими літніми вечорами ми частенько пили чай за вуличним столом, терпкий чорний з м’ятою… Цей смак я пам’ятаю й досі, і цей запах кримського літа… Безтурботного, довгого, щасливого.
Інколи ми їздили на море. Спершу тролейбусом, потім – потягом. В Євпаторію, Саки. Коли приїздили батьки, то географія морських узбереж істотно розширювалась, бо у нас був спершу “запорожець”, потім “москвич”, а потім і “мітсубісі”. Пікнікі на пляжі – це завжди було так смачно, так незабутньо, так неповторно. Бабуся пекла дуже гарні пиріжки, і взагалі готувала стільки смачненького. Звісно, найбільше я любила солоденьку випічку, вареники. О, точно, скільки ми їх зліпили за ті щасливі часи разом? І вареники, і пельмені, і “караїмські”, і домашні чебуреки…
…Бабусі не стало вже дуже давно. Вона відійшла у вічність у символічний день – 08.08.99… А от дідусь прожив ще багато років, оженився вдруге і знову був щасливим. На жаль, на прощання з ним потрапити не вдалось, бо він помер після 2014-го, і до Криму вже було не потрапити… Там лишились наші рідні, і я інколи “приїжджаю” до них в гості у своїх снах, йду вулицею, заходжу до будинку, і ми намагаємось про щось говорити, та все це дуже важко і непросто, і після пробудження відчуваю багато… змішаних почуттів і все ж, любові десь глибоко в серці.
Дитинство вже не повернути, як і не стати знову онучкою чи онуком. Та теплі спогади – завжди з нами, в нашій пам’яті. І віра в майбутнє, де знову можна буде побачити рідні місця та рідних попри все людей. Принаймні мені б дуже цього хотілось.