Історії про важливе. Історії про минуле і майбутнє.

Історії про важливе. Історії про минуле і майбутнє.
Передісторія від команди Starenki:

Сама ідея публікувати красиві історії – не нова. Інтерв’ю зірок і цитати видатних особистостей блукають простором інтернету роками. Але для нас такий задум – це дещо більше. Адже люди, із якими ми зустрічаємося у проєкті, мають  колосальну мудрість і багаж знань про це життя. У них інші цінності і гостріший погляд на світ. Вони часто говорять нам такі запаморочливі чи натхненні слова, що хочеться поділитися цим набутим скарбом із іншим.

Наша перша бесіда відбулася у червні 2016 року, але так уже вийшло, що тільки зараз ми публікуємо матеріал. Чому так, читайте у інтерв’ю Юлії Фітуні. Наша Юля була в гостях у подружжя, яке разом уже більше за 70 років.«Я не раз починала писати про цю пару і робила прев’ю, потім багато разів поверталася до повної статті, дописувала, переписувала. Мені хотілося якомога  точніше передати атмосферу, передати ті емоції та почуття, які я відчувала протягом бесіди і щоразу мені здавалося, що я щось упускаю, не там розставляю потрібні акценти, не в тих місцях роблю наголос, недостатньо сильно описую почуття. Тому дуже сподіваюся, що із цієї історії кожен візьме щось своє!

На перший погляд, це звичайнісінька пара. Такі трапляються вам у метро або  живуть у сусідніх квартирах, а може ви зіштовхувалися із ними в магазині, обираючи разом овочі.

Галина Митрофанівна та Петро Петрович знайомі із першого вересня 1936 року. Відколи зайшли вдвох у 9 клас і наступні 2 роки провчилися разом. Вона переїхала із родиною з Самари, він із України. І так сталося, що саме ця подія визначила їхню подальшу долю. Спочатку стосунки не заладились, він був «ыз каверзою», та і молода Галина спуску не давала. Але у класі вчилися всього 9 людей, тому так чи інакше спілкувалися більш ніж багато.
Після закінчення школи обоє вступили до одного університету на різні спеціальності, а через рік Галина кидає навчання і переходить до іншого ВНЗ, оскільки розуміє, що це не її.  (Ось він – характер! У мене у 2007 році на це духу забракло!)

А далі все, як у всіх тоді було: початок війни застав її на географічній практиці, під час вивчення рослин Кавказу. Галина з великим зусиллям змогла виїхати додому і там дізналася, що Петра забрали на війну у концлагер. Жодного листа з 1941 до  1944 року, жодних же смс, Viber, пошти – жодної можливості отримати чи надіслати звістку. Лише одного разу він приїжджав додому, але не застав її, бо  вона працювала на заводі і готувала деталі для фронту.

Так минули найскладніші роки: Петро повернувся додому, але на жаль, із складним пораненням в голову. Контузія, кілька місяців коми, постійний головний біль, оскільки не всі уламки вдалося дістати і до сьогодні. А Галина його чекала. І нарешті 22 серпня 1946 року вони подали заяву до РАЦС. Був один момент, який сильно запам’ятався про той період: під час заповнення анкет у РАЦСі їх попросили підтвердити, що вони не є родичами.
А взагалі, їх розписали того ж дня: на рештках шпалер, дуже дешевих шпалер. Я бачила їхнє свідоцтво про шлюб. І жодних урочистостей, тостів, подарунків, традиційного гуляння чи рушників.

Зараз вересень 2016 року, а вони разом. Вони пройшли дуже багато: його лікування, безпорадність у цьому медицини, постійний головний біль, переїзд у Київ, бо тут клімат був кращим, ніж у Ростовській області.

Під час очікування першої дитини, вона працювала на геологічних розкопках, він наполягав на тому, аби вона звільнилася, не дочікуючись декрету, бо здоров’я її та їхньої майбутньої дитини для нього значно важливіше. Було багато засудження, нерозуміння, і я думаю, навіть сьогодні це викликало би деякі діалоги в масах. Минули 70 років із дати їхнього розпису і 80 років із дня їхньої першої зустрічі. Коли я усвідомлюю ці цифри – у мене щоразу сироти на шкірі.

Найдивовижніше те, як вони дивляться одне на одного: пройшовши разом ціле життя і масу випробувань. Він досі питає дозволу, аби поцілувати її при людях. Вона сміється і відповідає: «А куди поцілувати?», – і він ніжно цілує її у скроню.

Здоров’я уже не те: Петро Петрович багато років не ходить, а Галина Митрофанівна доглядає, як може. Вони лише кілька разів за все життя були на відпочинку, оскільки клімат йому не дозволяв, і ніде не подорожували, але абсолютно про це не жалкують.

Я дивилася їхні фото, їхні дипломи, грамоти, які бережно зберігають у старих альбомах і конвертах. Він мені з точністю до прийменників назвав тему своєї наукової роботи і згадав багато цікавих фактів про минуле.
Я дивилася на них і розуміла: ось вони – справжні, не награні, без зайвого пафосу. Такі рідні, живі, і незважаючи на всі турботи і складнощі цього життя, найближчі одне одному.

На свій День народження вона пече млинці зі сметаною. А він говорить, що всі її страви – його улюблені. Спершу ми спілкувалися із нею вдвох, потім вона покликала його: «Ну що ж ти там сидиш на кухні, мало чого я про тебе навигадую зараз?» Він віджартовується і говорить, що дружина може вигадувати все, що завгодно, аби було хороше. Адже поганого і не було.

Наостанок вона усміхається. У мене враження, що ми знайомі уже 1000 років, що я уже не вперше сиджу на цьому стільці, дивлюся ці фото і знаю їх так давно. Це були найкращі 3 години, які я могла провести корисно. Думаю, правильніше сказати, найцінніші.

–  Що би ви хотіли побажати тим, кому зараз 25-30 років?

–  Щоб було більше душі стосовно всього: і довкілля, і роботи, і всього. Тому що такої байдужості я не знаю, кожен іде, зачинив двері та й усе, і як хочеш.

Більше душі, друзі, більше душі у кожній хвилині.
Дякуємо усім, хто брав участь у організації інтерв’ю.
І окреме тепле спасибі за фото Віолетті Ємельяновій.

Авторка: Юлія Фітуні