Посилання на публікацію: https://www.facebook.com/share/p/16Gv7Fe4ij/
Кожного літа ми з сестрою їздили до села Меделівка, де на нас чекали наші найрідніші — дід Демко і маленька бабуся Маруся. Маленька — бо й справді була мініатюрною, тендітною жіночкою, яку ми обіймали з особливою ніжністю й так і казали: «наша маленька бабуся».
Дідусь народився у 1920-му, а бабуся — у 1925-му. Їхнє покоління пережило страшні випробування — Голодомор, війну, дідусь навіть пройшов через німецький полон. Але попри всі жахи, вони зберегли в собі стільки світла!
Бабуся часто повторювала:
«Ой, дітки мої, як же гарно ви живете, аби тільки не було голоду та війни».
Ми дивилися на неї здивовано — нам, маленьким, складно було зрозуміти, чому це так важливо. А вона лише зітхала й тихо додавала: «Що хочеш може бути».
Наша бабуся була справжньою трудівницею — не знала спокою ні хвилини. Тримала корову й свиней, телят, качок, курей, власноруч обробляла тридцять сотих городу. І всюди встигала — і грядки прополоти, і господарство впорядкувати, і щось смачненьке приготувати. Полуниці в неї росло — ціле море! Ми їли її просто з грядок, солодку-солодку. А яблук було стільки, що ми за літо з’їдали, мабуть, пів саду. Досі пам’ятаю той запах і смак справжнього дитинства.
В обідню пору, коли спека розливалася над селом, ми з бабусею любили лежати під яблунями на радюжках. Вона щось розповідала, а іноді ми просто мовчали, слухаючи, як дихає сад і пахне трава. Перед очима — поля, спокій і безтурботність.
І той аромат, який неможливо забути: картопля, смажена золотистими кружальцями з приженькою та свіжо зібраними печерицями. Це був запах дому, турботи й нескінченної любові, який я ношу в серці все життя.
Пам’ятаю, як бабуся водила нас на ставок. Сама плавати не вміла, але завжди сиділа на березі, не зводячи з нас очей — щоб, не дай Боже, не потопилися.
Дідусь — колишній комбайнер, мудрий і добрий чоловік із чудовим почуттям гумору. Якось він, усміхаючись своєю лагідною усмішкою, сказав, що найбільше любить онучок. Бо старші онуки в нього були хлопці, а ми з сестрою — наймолодші дівчатка в родині. Так хотілося б почути це ще раз…
Пам’ятаю, як дідусь їздив на своєму велосипеді «Україна» в сільську лавку за хлібом. Ми з сестрою завжди дуже його чекали — бо знали: він неодмінно привезе нам якісь смаколики або іграшки. Це була така радість — бігти йому назустріч, коли він повертався, і дивитися, що ж цього разу приховане в його кишенях!
Та життя не завжди милостиве до найкращих. З часом дідусеві відняло ноги. Спочатку ходив із палицею, потім із двома — але навіть це не зламало його духу. Пам’ятаю, як він упирався палицею, робив один покіс, потім переставляв палицю й ще один. Не здавався.
А бабуся згодом почала забувати. Вона плуталася, не впізнавала нас, не розуміла, хто ми. Боляче було дивитися, як зникає з її очей та іскорка…
Зараз, коли я згадую ті безтурботні літа, мені так хочеться ще раз обійняти свою маленьку бабусю, притулитися до неї й поцілувати у кнопочку над тим рідним, трохи курносим носом.
Сказати їй «дякую» — за дитинство, за тепло, за те мирне життя без голоду й війни, якого вона нам так щиро бажала.
І так шкода, що не можна повернути ті натруджені, теплі руки — руки, які пахли землею і безмежною любов’ю.
Але вони назавжди залишилися в моєму серці — як найдорожчий скарб, який ніхто не зможе забрати.