Євдокія Романівна народилася у 1938 році. Вона пережила війну, голод, тяжкі післявоєнні роки й не думала, що у старшому віці знову зустріне війну.
Певний час вже у старшому віці жінка жила у пансіонаті, але довго там не витримала – серце кликало додому, у рідне село. Та коли повернулася, дім, у якому минуло її життя, вже їй не належав: його продали без її відома.
Та Євдокія має добрих сусідів, які допомогли їй оселитися у старій, покинутій хаті, трохи прибрали її, побілили всередині. Тепер Євдокія Романівна живе тут, має піч. Стара ікона у кутку – втіха для жінки: «Бачите, не сама я тут, не сама…».
Сусід Євдокії Романівни розповідає, що його дружина носить бабусі їжу, бо сама вона вже не в змозі готувати.
Коли Євдокії Романівні принесли теплий набір, вона зраділа як мала дитина. Вона тремтячими руками торкалася кожної речі, не вірячи, що це для неї. «Дякую, дякую, нехай Бог вас береже…» – шепотіла вона. Старість принесла їй самотність і біль, але не зламала віри у людську доброту.