Пані Нінель — 79 років. Вона живе сама, її дім сповнений книг, спогадів і сили. Вона багато років працювала бібліотекаркою, читала не з обов’язку, а з любові. А ще — підтримувала тих, хто проходив найскладніші періоди життя. Її історія — не про самотність, а про спільність. Не про втрати, а про гідність, розум і багатство внутрішнього світу.
«Я живу одна, але не самотньо», — каже вона. — «Є люди, з якими ми разом. Спілкуємось, підтримуємо одне одного. Це велике діло».
— Як починається ваш день?
— Повільно. Рухаюсь із тростиною вже понад 30 років — після перелому шийки стегна. Але день має починатись зі світлого: я молюся, читаю улюблені книжки або слухаю проповіді. Потім — домашні справи. Зараз, звісно, не все дається легко, але я звикла. Головне — не зупинятись.
— Ви все життя були пов’язані з книжками?
— Я дуже рано навчилася читати. Мама працювала в редакції, ми жили під Львовом. Я ще в першому класі ходила до бібліотеки й випрошувала «товстіші книжки». Прочитати по дорозі додому — і назад. Бібліотекарка здивувалась, але повірила.
З того часу книжки — моє все. Обрала інститут по спеціальності у Харкові, місто сіре, але я його полюбила. Там були мої кращі роки. А згодом працювала в бібліотеці госпіталю на Синій Поляні — там, де проходили реабілітацію ветерани. Це були непрості, дуже живі хлопці. Потрібно було не лише видавати книги — а й говорити з ними, слухати. Бачити людину.
— Що любили читати найбільше?
— У молодості — класику. Джек Лондон, пригодницьке, життєве. Зараз читаю і слухаю багато різного — особливо через смартфон. А ще — книжки, які зміцнюють дух, надихають, дають надію.
— Ви згадували, що мрієте зберегти ясний розум і здатність бути незалежною. Це ваша життєва сила?
— Так. Я хочу бути при пам’яті, при тілі — до кінця днів. Це важливо. Людина має володіти собою. Бути присутньою в цьому житті до самого його завершення.
— Чи є у вас підтримка зараз? Спільнота? Люди?
— Є. І це — велике щастя. Є ті, з ким ми разом багато років — молимося, розмовляємо, допомагаємо одне одному. Це про людське тепло. Про те, що можна подзвонити й сказати: мені важко. І тебе почують.
Одного разу я звернулась до Бога з проханням бути серед людей. І вже наступного дня зателефонувала дівчина — запропонувала поїхати до спільноти. І я поїхала. І була там місяць. І це було найкраще, що могло статися тоді.
— Що вас тримає в складні моменти?
— Слово. Люди. Пам’ять. І віра. Не та, що на показ, а та, що всередині. Та, яка не дає зневіритися, коли навколо темно.
У нас є молитовна група — 57 людей у вайбері. Ми обмінюємось словами, читаємо псалми. Особливо коли тривоги, коли вибухи. Ми не боїмось — ми тримаємось разом.
— У вас така світла пам’ять і гострий розум. Що ви порадили б молодим людям сьогодні — з висоти свого досвіду?
— Бути з людьми. Не замикайтесь. Читайте. Слухайте. Шукайте тих, із ким добре — не формально, а справді.
І не бійтеся просити допомоги. І допомагати.
І ще одне. Життя прожити — не поле перейти. Але кожен день — це можливість. Навіть якщо болить, навіть якщо важко. Головне — залишатись людиною. Пані Нінель — не просто колишня бібліотекарка. Вона — жінка, яка пройшла багато, не зламалась, не втратила інтересу до світу. В її словах — сила, досвід і спокій.
Ми дякуємо їй за цю розмову. За нагадування, що старіння — це про глибину і про те, що з гідністю можна жити в будь-якому віці.