“Старенькі” притягують добрих людей.
Так говорить Марина — одна з волонтерок, яка пройшла у фонді кілька різних ролей: від розвезень до координації, від фасування пакунків до внутрішньої роботи у команді. Під час повномасштабного вторгнення вона координувала роботу волонтерів у Києві, зараз більшість часу проводить у Бельгії, але щоразу, коли повертається додому, намагається бодай раз виїхати на розвезення. Її історія — про зв’язок, який не зникає з роками, про тепло маленьких зустрічей та особливу місію допомагати літнім людям.
— Марино, давай почнемо з самого початку: трішки про тебе і про те, як ти прийшла у фонд.
— Я з Київської області, але зараз вже більше живу в Бельгії. Зараз мій фокус — на особистому: приділяю час собі, дому й собаці. До фонду «Старенькі» долучилась давно — мені здається, це було ще до повномасштабної війни, можливо, десь після ковіду. Натрапила на фонд через соцмережі, мені якось просто стало цікаво, захотілося долучитися. Я їм написала, що хочу допомагати — і мене запросили на розвезення.
Моє перше розвезення — я його досі пам’ятаю. Після нього я приїхала додому і просто подумала: мені нема на що жалітися. Бо коли бачиш, в яких умовах живуть літні люди, скільки в них труднощів, яка низька пенсія, як важко самотнім — тоді розумієш: всі твої дрібні проблеми — то ніщо. Це мене дуже зачепило. Мені взагалі завжди було легко знаходити спільну мову з літніми — я їх не боюсь, мені з ними затишно.
— І далі ти стала не просто волонтеркою, а координаторкою. Як це сталося?
— Згодом я побачила, що у фонді відкрилася вакансія координатора на Правий берег Києва. А я на той час вже знала Іру, яка тоді координувала цей район. Написала їй: «Як думаєш, мені варто спробувати?» Вона сказала: «Звичайно, я тебе порекомендую». Далі була співбесіда, і мене взяли в команду координаторів.
Це дуже цікавий досвід. Робота з волонтерами — складна, бо всі люди різні, але й дуже захоплюючазахоплива. Я взялася за Правий берег, потім трошки допомагала з Лівим, а іноді ще й Дніпро координувала — це взагалі було щось нове для мене, бо я не знала там районів, але якось справлялися.
— Ваша робота припала і на дуже складний час — повномасштабне вторгнення. Як це було?
— Це був такий емоційний вибух, що словами не описати. Всі були розгублені, налякані, але водночас — всі хотіли допомагати. Особливо літнім людям. Бо всі ми розуміли: їм найважче. І ми тягнули. Хтось пожертвував своїм комфортом, своїм часом, здоров’ям — але допомагав. Я пишаюся тим, що ми тоді змогли закрити дуже велику кількість потреб.
Я завжди казала — наші літні люди для мене, як маленькі діти: беззахисні, відкриті, їм особливо потрібна турбота. Тоді ми всі працювали на максимум.
— Ти встигла побути і у волонтерстві, і у координації, і в самій команді фонду.
— Так, потім я ще приєдналася до команди фонду у внутрішню частину — ми довго навіть не могли придумати назву моїй позиції. Я допомагала з презентаціями, із зустрічами з партнерами, трохи більше залучалась у стратегію, планування, всі ці мозкові штурми з Юлею, Варею, дівчатами. Це вже був зовсім інший рівень — не просто розвезення чи координація, а така внутрішня кухня фонду.
— А що тобі найбільше запам’яталося за всі ці роки?
— Дуже багато чого. Самі розвезення — це завжди контакт з нашими літніми. Ти приходиш — і вони тебе чекають. Завжди щось приготують: цукерочки, каву, дехто навіть коньячок підливає. Показують картини, які самі малюють, хтось вишиває, хтось читає вірші.
Був у мене дідусь — фізик-ядерник, який розповідав про своє життя. І ти слухаєш, розумієш, що треба бігти далі з пакунками, але не хочеться. Бо ти бачиш людину, яка давно не мала співрозмовника, яка чекає цього спілкування.
Були, звичайно, й сумніші моменти. Коли бачиш хворих людей, самотність. Іноді мені було важко зібрати себе докупи після таких зустрічей. Але я завжди намагалася хоча б трохи додати світла: побажати здоров’я, усміхнутись, поговорити.
— Навіть зараз ти намагаєшся залишатися у контакті з фондом, хоча живеш у Бельгії.
— Так. Хоч зараз я вже не настільки активна, але за можливості намагаюсь.
Коли приїжджаю, часто їжджу на розвезення з Андрієм — він уже давно з нами у фонді, завжди охоче долучається до виїздів. Ми добре спрацьовуємось, і ці поїздки для мене — ніби нагадування про той ритм життя, який дуже близький серцю.
Я вже колись казала: фонд для мене залишився в серці. Навіть коли в Бельгії, я завжди готова допомогти — чи чимось організаційним, чи просто словом, чи комусь когось знайти. Це вже така частина мого життя.
— А чому для тебе важливо залишатися причетною?
— Тому що мені близька сама місія. Я завжди кажу: а хто, як не ми? Це наші старші люди, наше минуле, їхні історії, досвід. Їм важко, вони самотні, а ми можемо подарувати їм не тільки продукти — ми приносимо тепло, увагу, людяність.
Фонд — це не просто кур’єрська доставка. Це зовсім інше. Ми несемо до них часточку турботи. І наші літні люди це відчувають. Завжди чекають, завжди зустрічають з усмішкою.
— І мені здається, що у вас дуже особливе ставлення до команди.
— Так і є. Я завжди кажу: «Старенькі притягують добрих людей». Це місце, де всі дуже щирі, теплі, безкорисливі. Тут всі на одній хвилі. Мені з ними завжди було легко, і я за це дуже вдячна.
