Читайте інтерв’ю з Іриною про шлях волонтерства, що став частиною життя.
— Ірино, розкажіть трохи про себе. Чим ви займаєтесь?
— Мене звати Ірина, я директорка школи «Альтера». Це демократична приватна школа, де ми створюємо простір для дітей і працюємо за прогресивним підходом. До цього я мала досвід ведення власного бізнесу – у нас із чоловіком було кафе, ми займалися виробництвом футболок, сумок із дерева… Загалом, чим ми тільки не займалися. І, коли ви запитали про волонтерство, я замислилася – наші бізнеси завжди були якось із цим пов’язані.
Як почалася ваша історія у фонді «Старенькі»?
— Все почалося з волонтерства на розвезенні допомоги. Ми з Назаром (чоловіком) дізналися про ініціативу й вирішили долучитися. Якщо чесно, навіть не пам’ятаю, як ми вперше туди потрапили – можливо, саме Назар, бо для пакунків із продуктами завжди потрібні чоловіки, які можуть допомогти з доставкою. У нас була машина, тож це було зручно – водій, пакунки, допомога. А далі все закрутилося. У 2018 році ми відкрили власну кав’ярню – назвали її «1991: Місце вільних людей». Це була не просто кав’ярня – ми хотіли створити спільноту однодумців і зробити 1991 добру справу. І першими, кому ми почали допомагати, були саме підопічні фонду «Старенькі». Ми приносили смаколики на чаювання, долучалися до зборів, донатили на продуктові набори. А ще була виставка фото літніх людей – у молодості та зараз – дуже зворушливий проєкт. Виставку розмістили в нашій кав’ярні, і це було справжнім символом єдності поколінь.
Чому саме допомога літнім людям? Адже волонтерство може бути різним.
— Так, напрямків багато, але старенькі – доволі вразлива категорія, на мою думку. Вони часто залишаються самі, без підтримки, після всього життя, яке прожили, працюючи. Думаю, це ще й про погляд у майбутнє. Ми не хочемо, щоб самотність у старості була нормою. Допомагати стареньким – це працювати на випередження, змінювати суспільне ставлення, створювати культуру піклування.
Сім років волонтерства – це довгий шлях. Що вас мотивує продовжувати?
— Я не займаюся цим на постійній основі, бо розумію: волонтерство може виснажувати, якщо не знаходити баланс. Але коли є внутрішній поклик – ти просто робиш. Я вважаю, що волонтерство – це не лише про гроші. Найпростіше – задонатити, лежачи на дивані. Але справжня допомога – це взаємодія, це зустрічі, спілкування, час, який ти даруєш людям. Бабусям і дідусям дуже важливе відчуття, що вони комусь потрібні. Їм потрібна увага, і це не замінить жоден продуктовий набір.
Ваше кафе стало не лише бізнесом, а й волонтерським простором. Як виникла ця ідея?
— Ми з Назаром завжди вважали, що бізнес має бути соціально відповідальним. Він не тільки про гроші, а й про емоційну складову, про те, щоб змінювати світ довкола. Так з’явилася ідея «1991 доброї справи». Ми поставили у кав’ярні скриньку, де люди могли залишати свої ідеї добрих справ. Якщо хтось пропонував ініціативу – він ставав її частиною. Ми хотіли створити ком’юніті людей, які змінюють світ разом.
Кав’ярня справді стала місцем, де збиралися різні люди – від офісних працівників до студентів, родин із дітьми й навіть пенсіонерів. Там відбувалися кіноклуби, літературні зустрічі, волонтерські заходи.
Що для вас найцінніше у волонтерстві?
— Приклад, який ми можемо подати дітям. У школі я теж продовжую волонтерити. Ми з учнями організовуємо толоки за їх ініціативою, збираємо речі для ВПО, печемо печиво для ЗСУ. Діти починають розуміти, що таке допомога. Вони бачать проблему й пропонують рішення самі.
Для мене фонд «Старенькі» – це не просто про допомогу. Це про зміну свідомості. Це про формування культури турботи.
Ваш чоловік зараз у ЗСУ. Чи продовжує він підтримувати волонтерську діяльність?
— Так, Назар зараз захищає країну. Але ми намагаємось підтримувати фонд «Старенькі» на постійній основі – донатимо через Patreon, допомагаємо, як можемо. Ми співпрацюємо з фондами у нашому районі, збираємо речі, організовуємо благодійні акції.
Що б ви порадили тим, хто хоче почати волонтерити, але вагається?
— Знайти те, що резонує саме з вами. Волонтерство – це не про жертву, а про взаємність. Не треба одразу намагатися охопити все. Якщо вас хвилює екологія – почніть з цього. Якщо ви любите тварин – допомагайте притулкам. Якщо відчуваєте емпатію до літніх людей – приходьте у «Старенькі».
І важливо пам’ятати: допомога – це не тільки про гроші. Це ваш час, ваша увага, ваша участь. Іноді проста розмова для самотньої бабусі важить більше, ніж будь-яка матеріальна підтримка.
Як ви бачите майбутнє фонду «Старенькі»?
— Найкращий сценарій – щоб цей фонд не був потрібен. Щоб старші люди не потребували волонтерської допомоги, бо мали б достатньо підтримки від держави й суспільства.
Але поки ми ще на цьому шляху, важливо, щоб про фонд знало якомога більше людей, щоб більше людей долучалися.
У наш час дуже легко впасти у бездіяльність, читаючи новини. Але найкращі ліки – це дія. Ти щось робиш, і тобі вже не так важко. Важливо, щоб після всіх випробувань, які ми переживаємо, ми могли озирнутися й сказати: «Я не просто чекав, я робив».
Що для вас найголовніше у волонтерстві?
— Увага, яку ми даруємо людям.
Коли ми приходимо до стареньких, вони спочатку насторожені: «А що ви від мене хочете?» А потім вони розкриваються. Ми граємо у настільні ігри, спілкуємось – і в їхніх очах з’являється азарт, радість. А найцінніше – коли вони хочуть віддячити. Приносять тобі власноруч зв’язані шкарпетки чи маленький сувенір. Це не просто знак подяки – це знак довіри. І саме в такі моменти розумієш, що все це недарма.