Повертатися, щоб допомагати
— Софіє, де ви зараз проживаєте та чим займаєтесь?
— Наразі живу в Дніпрі. Я звідси родом, але довго жила в Києві, а з початком повномасштабної війни повернулася додому. Це такий цікавий досвід — повернення в точку А.
Я за освітою філолог, але давно працюю в ІТ — це дає свободу переміщення. Робота завжди зі мною, і це дуже допомагає у ці часи.
— Знаю, що ви волонтерите у фонді «Старенькі» ще з 2018 року. Як усе почалося?
— Напевно, це була ера Facebook. Побачила чийсь репост — що шукають людей на розвезення. Я подумала: чому б і ні?
Перші розвезення були ще 2017–2018-го року. Потім я координувала чаювання в Києві. Можливо, була невелика перерва під час ковіду, але коли повернулася в Дніпро — знову почала волонтерити. Це дуже підтримує. Волонтерство дає відчуття стабільності — ти або в роботі, або допомагаєш, і це тримає.
— Чому саме літні люди? Що вас притягнуло до цього напряму?
— У мене ніколи не було бабусі чи дідуся. Може, я це в собі якось компенсую.
Я завжди звертала увагу на бабусь, які щось продавали, стояли на вулиці — це боліло. І коли дізналася про «Старенькі», якось одразу знала: це моє.
Цей напрямок не надто популярний. Але мені саме це й важливо — допомагати тим, про кого менше говорять.
— Пам’ятаєте свою першу поїздку до літніх?
— Так, дуже добре. Це була бабуся, яка мала зламані ходулі, і туалет у жахливому стані. Я тоді працювала в піарі, написала колегам у чат: якщо скинемось по 50 грн — зберемо на нові ходунки. І зібрали навіть більше.
Потім ми з соціальним працівником все організували, племінник бабусі допоміг встановити унітаз. Це був мій перший досвід, і я тоді відчула: я справді можу щось змінити.
— Як ви стали координаторкою чаювань у фонді? Що входило у ваші обов’язки?
— Насправді все було досить просто. У Києві ми писали пости в Facebook, збирали волонтерів і попереджали терцентри, що приїдемо.
Зазвичай я теж приходила — бо волонтерам легше, коли хтось знає, як усе має відбуватися. Потрібно було просто координувати — хто що приносить, де буде чаювання, хто з волонтерів що робить.
Це створювало відчуття спільноти — хтось пече пиріжки, хтось читає вірші, хтось просто веде small talk з бабусями. І цього вистачає.
— Що вам запам’яталось з чаювань найбільше?
— Мабуть, обійми. Знаєш, коли бабуся обіймає тебе міцно-міцно і довго — відчуваєш, як багато в цьому тепла. І як рідко, можливо, вона це отримує.
Ще я люблю момент, коли ми вже всі зловили настрій один одного — і бабусі такі швиденькі, все ховають по сумках, щось розповідають. Вони завжди готові до розмови, щирі.
Можуть поділитися чимось особистим, розказати, що їм болить, або навіть пожартувати. Це дуже цінно.
— Як на Вашу думку, що найважче у волонтерстві з літніми людьми?
— Самотність. Їхня — і, можливо, наша.
Буває, після зустрічі йдеш і думаєш: «А чи жива ще та бабуся?..» Вони часто говорять про минуле, про речі, які не встигли зробити, або про те, як залишилися самі.
Це викликає якісь дуже глибокі роздуми: а як ми самі житимемо в старості? Чи буде поруч хтось?
Ще складно іноді почути від когось: «Це все — крапля в морі». Так, можливо. Але я завжди думаю: для конкретної бабусі це не крапля, а весь океан уваги.
— Що тримає вас у цьому вже багато років?
— Напевно, волонтерство дає мені відчуття, що я не даремно живу.
Психологи кажуть, що волонтерство часто закриває внутрішню потребу — бути важливою для інших, відчувати сенс. І я не сперечаюсь.
Коли я щось роблю — тривожних думок менше. Я в процесі. У русі. Я відчуваю, що не просто існую, а щось приношу в цей світ.
Це дуже підтримує ментально. Це наче твоє місце сили — віддавати.
— Ви брали участь у Великому Різдвяному обіді на Подолі у Києві у 2020 році. Як це було?
— Це було вау! Великий павільйон, десь на 300 осіб. Все як у ресторані: шеф-кухарі, обслуговування, меню. Бабусі й дідусі — головні гості.
А ми всі — для них. Це було дуже тепло.
Такі свята важливі, щоб ніхто не залишався наодинці у великі дні, коли всі збираються сім’ями. Мені здається, що кожен заслуговує на тепло й турботу, особливо тоді.
— Ви певний час жили в Португалії. Чи бачили там, як ставляться до літніх людей?
— Так! У Португалії вони — частина простору.
Бабусі зранку йдуть на каву, читають газету, гуляють із собаками, продають овочі. Вони не заховані — вони є.
Вони інтегровані в життя, і це дуже класно. У свята — кілька поколінь разом. Є друзі, подружки, кав’ярні, зустрічі. Це дуже відрізняється від нашої реальності.
— Яким ви бачите майбутнє волонтерства в Україні?
— Я вірю, що воно буде тільки зростати. Люди вже починають планувати благодійність у свій бюджет, інтегрувати допомогу в повсякденне життя.
Але дуже важливо — будувати спільноти. Ком’юніті. Коли є люди, яким не байдуже — легше залучати нових.
У Дніпрі, наприклад, ще бракує активності. Але якщо зробити щось велике — чаювання з майстер-класом, музикою, історією — це може стати поштовхом.
Я вірю, що це можливо. І знаю: як тільки хтось прийде — ми пояснимо, підтримуємо. І, можливо, вони залишаться, як і я.